 |
Ракові шийки
Із добірки оповідань «Перша сторінка»
До сільмагу від нашої хати йти та йти. Через місток над неглибоким ярком (у нас його називали рипою), далі - повз саму рипу по дорозі, що закручувалась якраз перед довгою стрічкою – залишками річечки Сухий Ягорлик. Власне, сама річечка проявлялась лише під час великих злив влітку, весняних повіней та взимку, коли вона добре промерзала, і ми ковзалися. Бувало, що навіть уроки фізкультури проводили з катання на ковзанах. Коли ж снігу та дощів випадало мало, вона перетворювалась на тонкий рівчачок, який можна було або перескочити, або перейти по хиткому місткові.
Отже, ходи було хвилин двадцять з гаком. Ми з батьком йшли по хліб, збиралися ще там щось купити, а що саме – поки не знали. Принаймні, папа не знав, що саме привезли до магазину. Я-то вже добре настроїлась на цукерки і вичікувала момент, щоб домовитися про це, доки дійдемо за покупками. Бо там завжди така черга – всі роздивляються одне одного, балакають і заважають продавщиці рахувати гроші.
Хвіст черги стирчав вже з вулиці, та й у тісному приміщенні скупчилося стільки народу! І було так щоразу, як привозили з району товар, а з ним і хліб. Не щодня. А в селі хоч майже усі й пекли собі самі, магазинний хліб теж брали. Подейкували, що і свині їдять його неохоче, а все одно брали. Я, правда, не перевіряла на нашому кабанчику, котрий міг з’їсти що завгодно, коли вже ухитрявся навіть дощану підлогу в хліву вигризати. І хоч наша мама щонеділі теж пекла надзвичайно смачний хліб, ми не гребували магазинним, як і більшість сільчан. Все ж якась переміна! А, по-друге, можна було порівнювати із своїм власним, хазяйським, і критикувати скільки завгодно – і муку, і пекарів, і минулий рік, пшениця в якому вродила не така, як раніше, коли ще « не було цієї хімії»… Дорослі говорили, а ми мотали собі на вуса і в своєму тісному дитячому колі грали їхні ролі їхніми ж словами.
Але нам не довелося стояти у черзі: на селі вчителів шанували і завжди виказували свою повагу. Доки я крутилася на вулиці разом з іншими дітьми, батько вже вийшов з сільмагу.
- Ти купив? – він відразу ж зрозумів, що саме, і дав мені згорток. Там, у цупкому папері, були цукерки! Двісті грам! Мої улюблені «ракові шийки»!
Додому дорога була не такою нудною. Батько поспішав, вітаючись по ходу із зустрічними, а я пленталася ззаду, потихеньку тягаючи цукерки. Смачні-і-і! Але що ж це? Коли я полізла до кулька за черговою, пальці натикнулися на голий папір… Виходить, я всі з’їла? Сама! А сестричка? Вона ж там мабуть прикипіла до шибки, виглядаючи нас!
Незабаром батько відчув, що я відстала від нього, і повернувся до мене:
- Ти чого так повільно? Доганяй!
Але я – ще повільніше… Що ж казатиму йому – що я така свиня, всі цукерки вмолотила і додому нічого не принесла? Від сорому моя хустинка видалася мені тісною і гарячою, як нагріта сковорода!
Батько ж стояв і вичікував, а коли я з ним порівнялася, запитав:
- То що, смачні цукерки?
- Ага, - похнюпилася я.
- А чому невесела? – Його очі сміялися, і я посмілішала.
- Та я їх ненароком з’їла! Усі…
Батько поставив сітку з продуктами на землю і підхопив мене на руки. Він уважно дивився мені в очі:
- Бачиш, я забувся тобі сказати, що для Ніни я купив іще один кульок. Таких же «шийок». Мабуть, ій теж сподобаються…
Поліна Овчинникова |
 |
