 |
За селом, за Новорозовкою – Новогоянський ліс, прямісінько через криву балку від виноградників. Вище села, нагорі - степ скільки око баче, а стежка від цілини, де випасали корів, якраз через поле пшениці пролягла.
Тьотя Маня й гнала собі корову додому по цій стежці – навпрошки дорога коротша. А хліба ж того року були! Високі, густі, стебла важкі. Тісно тиснула пшениця на вузеньку стежечку. Тьотя Маня йшла споквола позаду, і корова відірвалась трохи вперед.
Увечері в полі стихає шум від траси, що проходить горою з іншого боку села і відлунює через балку в усі кінці. А так – було тихо. Де-не-де якась миша порушить тишу: зашурхотить у пшеницях, або ховрашок пересунеться з колоском до своєї нірки, запас до зими готує. А що вже до співучих комах, то це вже справжній ансамбль, відлагоджений тисячоліттями. Небо мерехтіло, висвітлювало все навкруг, і лише дерева і кущі, що маячили вдалині, видавалися якимись таємничими істотами, незвичайними велетнями…
Корова заревіла, та так голосно, що тьотя здригнулася! І тут вона помітила темну постать, що вискочила за кілька кроків від неї. Вовк! Той вже встиг учепитися в коров’ячого хвоста, і корова заревіла від болю. Така лиха несподіванка! Вовк, видно, з Новогоянського лісу по здобич вийшов… Жахи!
« А а зовсім не злякалася, - пригадує моя вісімдесятвосьмирічна тьотя. – Ти б подивилася, як наша корова того бідного вовка рогами затусала! Їй-бо, не радий був, що в таку халепу вскочив! Скакав від неї, як той кінь, через усі пшениці до свого лісу. Та що – через пшениці! Над пшеницями летів…»
Поліна Овчинникова |
 |
