 |
Груша
Із добірки оповідань «Перша сторінка»
Федя визирнув із-за кущів зненацька. Я саме сиділа на високому порозі нашої хати, на його найвищому щабельці і розмірковувала собі, скільки ж мені ще треба рости, аби ноги діставали хоча б до третього зверху. Виходило, що коли мені зараз вже п’ять, а я досягаю другого, навіть ноги в колінах підгинаються, то не так вже й довго!
Він присів поруч і розтягнув свої довжелезні патики аж донизу. Ого!
- Ти в якому класі? – причепилась до нього я.
- Та вже в четвертому, - недбало кинув мені Федя і сплюнув через плече. Я глянула, куди втрапила його слина і полегшено зітхнула: не на поріг! А то нянька знову братиме мене за шкірку і повчатиме, куди треба плюватися, щоб вона не мила оцей цемент після таких бруднуль.
У Феді з кишені стирчав тонкий хвостик. Я потягнула його на себе, але він відвів мою руку і сам витягнув з кишені велику грушу. Показав. І сховав назад. Оце груша так груша! Мабуть, очі в мене стали дуже великими, бо Федя вирішив похвалитися йще.
- Та… Що та груша! У мене є дещо, від чого ти впадеш на місці!
Падати я не хотіла, але побачити – дуже кортіло. Невже щось іще незвичайніше, аніж оця здоровецька груша? У шкільному садочку таких не було, навіть у тьоті Мані і дяді Васі я таких не їла. Я повідомила про це Федю, маючи на думці, що він поділиться. Але йому конче хотілося мене здивувати іще більше. Він дістав із другої кишені ножик – справжній складний перочинний ножик, мрію всякого!
- Ось, диви. Дядько подарував. Я зараз розріжу її рівнесенько пополам: тобі і мені. – Федя клацнув, і ножик розкрився. Яке блискуче лезо!
Та все одно він мене не приголомшив. Мене не вабили залізяки, навіть перочинні. Ліпше груша, подумала я і стала чекати, поки він набавиться отим ножиком і вернеться до груші. Але Федя так захопився своїм подарунком, що геть зовсім забувся за мене. Він так довго клацав і клацав, то ховаючи, то випростовуючи лезо, що я занудьгувала. Пообіцяв поділитися, а сам не поспішає! Кишеня ж із грушею була від мене неблизько - навкіс. Недовго думаючи, я стрімко нахилилася в бік груші – і напоролася на ножика, який потрапив мені якраз у живіт!
Далі я вже не пам’ятаю, як усе було. Казали батьки, що був переполох. Що наші гулянські медики – фельдшер Андрій Андрійович і медсестра тьотя Віра – зашивали мені на столі учительської той надріз – якраз на рівні печінки. Дякувати богові, все обійшлося на рівні сільської медицини, навіть до району мене не відтарабанили на підводі.
І хоч я після цієї пригоди і піднялась в очах своїх товаришів, які не мали таких бойових поранень, але ще більше незлюбила усілякі металеві цяцьки. Шкода було тільки груші, яку, мабуть, так ніхто і не з’їв. Бо Федю після тієї «поножовщини» довго шукали – втік у ліс, винуватий без вини. А я все життя його згадую. Особливо, коли хтось із лікарів поцікавиться: а це у вас що за шрам? - Від груші, всміхаюся…
Поліна Овчинникова |
 |
